Стагнація. Чому збірна України провалила Золоту Євролігу

Sport.ua аналізує виступ жіночої команди в першому турнірі сезону

Жіноча збірна України з волейболу не змогла пробитися до Фіналу чотирьох Золотої Євроліги. І це, безперечно, провал. Після торішньої абсолютно закономірної перемоги в турнірі цьогоріч колектив під керівництвом того ж тренера і на 90% з тими ж волейболістками виступив доволі посередньо і, зазнавши двох поразок у шести матчах, так само закономірно в топ-4 не пробився. В чому причина невдачі, передумов для якої начебто не було?

Насправді, передумов не було лише на поверхні. Пов’язані з волейболом люди добре розуміли, що команда в тому стані, в якому вона навесні зібралася для підготовки до міжнародного сезону, є неконкурентною. Власне, змирившись із формуванням збірної на базі одного клубу, бомбу сповільненої дії закладаєш автоматично. А у випадку з українським жіночим волейболом мова не лише про базовий клуб, яким є чинний чемпіон країни «Прометей», а й про чемпіонат загалом. Річ у тім, що з семи команд, які виступають у Суперлізі, власником «Прометея» Володимиром Дубінським прямо чи опосередковано, в більшій чи меншій мірах фінансується шість клубів. Без фінансової підтримки пана Дубінського, який заодно очолює Професійну волейбольну лігу України, обходиться лише вінницький «Добродій». «Аланта», «Буковинка», «Балта» – «доньки» «Прометея». Рівненська «Регіна» і тернопільська «Галичанка» мають змогу виступати найперше тому, що їх підтримує ліга (читай – пан Дубінський).

Цей чемпіонат не можна назвати конкурентним ані на крихту. Показово, що всі 27 матчів внутрішнього календаря (чемпіонат, Кубок і Суперкубок) «Прометей» виграв по 3:0. І не тому, що хтось з суперників піддавався. Це об’єктивна реальність. «Прометей» вкоплектований на три голови краще за решту суперників, в його складі зібрані найкращі українські волейболістки і топові легіонерки, гравці збірної Сербії Марта Дрпа і Бояна Міленкович, а також туркеня Меліса Еґе Бюкмен. Це склад, зібраний під Лігу чемпіонів, де «Прометей», до його честі, виступив непогано, вперше в клубній історії пробившись у плей-оф. Але, погодьтеся, вісім конкурентних матчів на сезон – трохи не та ігрова практика, якої потребує базова команда збірної.

Хтось скаже, що ліпшого чемпіонату в нас немає, а в умовах повномасштабної війни й бути не може. Це дійсно так. Торік волейболістки «Прометея» мали ліпшу змагальну практику виключно тому, що грали в чеській Екстралізі, тоді як у регулярному чемпіонаті України виступала молодіжна команда. Але що показово: з тих молодих волейболісток через сезон у двері основної команди постукала лише Маргарита Гейко. А в цілому «Прометей» продовжив грати уже в чемпіонаті України тією ж обоймою, змінивши лише легіонерок. Це говорить зокрема й про якість підготовки зібраних по всій Україні найкращих молодих волейболісток у клубі.

Власне, ще ліпше про ту якість свідчать результати молодіжних збірних, які теж формуються на базі «Прометея» і очолювані тренерами з системи цього клубу. Юнацька збірна (U18) не пробилася в фінальну частину Євроволею, програвши в кваліфікації два матчі з трьох. Так само не пробилася Україна торік у фінал континентальної першості U17, програвши у відборі естонкам. А молодіжна збірна України U22 вийшла у фінал лише за додатковими показниками, примудрившись програти в кваліфікації далеко не видатній у жіночому волейболі збірній Португалії. І то за умови, що на відміну від суперниць, українські дівчата не один рік тренуються разом, а торік збірні України відразу двох вікових категорій навіть грали в українській Суперлізі.

Власне, у випадку з молодіжними командами ситуація схожа з національною збірною: команди формуються не за спортивним, а за клубним принципом. Необхідного для розвитку і прогресу конкурентного середовища бракує. Умовно кажучи, маючи вибір між двох рівних волейболісток з «Прометея» та іншого клубу, тренери обирають ту, яку краще знають, або яка ліпше зіграна з партнерками за командою. Хоча конкурентка з іншого клубу може й мати більше ігрової практики.

Ситуація в національній збірній у цьому контексті найкрасномовніша: болгарський тренер Іван Петков, який суміщає посади в збірній і клубі, викликав у головну команду країни відразу чотирьох резервісток «Прометея» – Вікторію Олійник, Катерину Васильєву, Євгенію Хобер і Анастасію Маєвську. Чотири з 12-ти волейболісток заявки – погодьтеся, трохи забагато.

Звісно, кваліфікація Дарини Шаргородської, Світлани Дорсман, Христини Нємцевої, Діани Мелюшкіної наразі виглядає незаперечною. Але все пізнається в порівнянні. Виступаючи торік у значно конкурентнішому чеському чемпіонаті, ці дівчата виглядали набагато краще й у матчах за збірну (Мелюшкіну, яка в минулому сезоні ледь повернулася з декретної відпустки, винесемо за дужки). Додайте до цього, що після переходу в італійську «Фіренце», м’яко кажучи, не додала в грі діагональна Анастасія Крайдуба, безперечний лідер збірної України торішнього зразка.

Як наслідок, отримали ситуацію, що стабільно якісно нападати в збірній України зразка Золотої Євроліги-2024 могла лише Олександра Міленко, котра теж раніше грала за «Прометей», а попередній сезон провела у турецькому «Беледієспорі». В окремих випадках, виходячи на заміну замість Крайдуби, вдало входила в гру також Анна Артишук з чеського «Оломоуца». Однак сказати, що ця волейболістка відчувала велику довіру тренера, не можна. Так само, як інша діагональна Вікторія Лохманчук, котра повернулася в Україну торік і почала виступати за «Буковинку» після того, як провела чотири роки в Сиракузькому університеті. Вікторії і Анні, до слова, по 23, і їх за старою звичкою досі називають молодими й перспективними. Хоча в такому віці сам Бог велів їм довіряти більше. Тим паче, що під час епізодичних виходів Артишук і Лохманчук проявляли себе з найліпшого боку.

Власне, ці дві волейболістки – єдині нові обличчя в збірній України в порівнянні з минулим роком. Могло бути більше? Звісно, але поза системою «Прометея» потенційні новачки залишаються непоміченими. Навіть ті, які грають в нашому чемпіонаті. Приміром, догравальниця «Добродія» Валерія Якушева може демонструвати фантастичну результативність протягом двох сезонів, але за цей час так і не удостоїтися від Івана Петкова виклику бодай на збори національної команди. Те саме стосується й 19-річної діагональної чемпіонок Польщі «Лодзя» Анастасії Грищук, котра востаннє отримувала виклики з національної збірної (U17) ще в 2020-му. Можна назвати десяток прізвищ гравців не з «Прометея», які заслуговують принаймні на те, щоб їх переглянули. Однак Іван Петков зосередився на одній обоймі і змінювати, здається, нічого не збирається. Цілком очевидно, що команда в таких умовах після двох років прогресу потрапила в русло стагнації і перестала прогресувати. Звідси й блідий виступ у Золотій Євролізі. Хочеться, звісно, сподіватися, що в кваліфікаційний турнір Ліги націй українки відберуться за рейтингом. Але чи здатна команда за якийсь місяць переродитися, щоб нагадувати саму себе річної давнини?